Рац Альона Володимирівна,м. Куп'янськ
У тексті збережені авторські орфографія і пунктуація
Хочу розповісти як змінилося моє життя з 24.02.2022року, і розповісти про умови роботи в період окупації.
Ранок, як і у всіх українців, почався с жахливої новини про початок повномасштабного вторгнення росії. Не хотілося вірити у це.
У XXI столітті можно було очікувати якісь хакерські атаки, блокування банківських рахунків, тощо…
Але не руйнування міст, вибухів, загибелі людей. Спочатку усі думали, що це тимчасово, що це якесь непорозуміння, що все швидко закінчиться, що нас просто намагаються залякати!
Через декілька днів прийшло розуміння що це ВІЙНА. І все так швидко не закінчиться. Думки про те, щоб виїхати зі свого міста не було. Поки був відкритий шлях до Харкова, був зв'язок з поставщиками не було ні яких проблем. Коли наш район закрили у зв'язку з окупацією почалась паніка. Усі розуміли, що почнеться дефіцит усіх товарів. І полиці магазинів почали розкуповувати. Полиці у аптеках швидко стали пустими, в тому числі і ветеринарні. Дуже важко було з пацієнтами, які потребували на постійній основі ветеринарні препарати і дієтичні корма. Багато моїх пацієнтів з хронічними і гострими захворюваннями загинуло без належних медикаментів у той період.
Відповідальність за своїх пацієнтів змусила працювати далі.
Прийшлося на власному транспорті їздити по Луганській області у пошуках необхідного товару. У них вже були поставки з території агресора ветеринарних товарів і препаратів, які доречі були не найкращої якості. Але, на моє здивування, мене там не дуже привітно зустріли власники ветеринарних аптек. Вони категорично не хотіли ділитися контактами тих людей які привозили товар, який був так необхідний моїм пацієнтам.
Після декількох невдалих спроб контакту, я вирішила поїхати на територію агресора.
Була дуже здивована відношенням людей до мене.
(Ім'я приховане) погодилася робити під мене замовлення, навіть без передоплати, але з певною націнкою, бо її податок залежав від товарних накладних які проходили через її організацію.
Проходячи через таможений контроль, ледве себе стримувала, щоб не зірватися.
Одного разу службовець митного контролю мені сказав :" Конечно, теперь вам хорошо, набираете себе всё что вам надо и везёте себе" Авжеж, я сидячі у себе на роботі могла одним телефонним дзвінком, або натисканням клавіші в інтернеті зробити замовлення і мені через декілька днів його доставлять під двері.
І мені було так сумно і незручно, що тільки сиділа і чекала "освободітєлєй".
Але доводилось мовчати, щоб не наражати себе на небезпеку. Терпіти заради своїх пацієнтів.
Бо розуміла, що поки є хоча б якась можливість, я до останнього буду терпіти ці наглі пики. Серед них є й розуміючи люди. Вони співчували, і хоча напряму ні чого не говорили, було зрозуміло що вони не згодні зі своєю владою і з тим, що відбувається на Україні. Пацієнтів було дуже багато. Везли і з Ізюмського району. Декілька було з оскольчатими ранами, після обстрілу.
Я працювала і чекала поки прийдуть ЗСУ і деокупують нас.
Я не вірила в те, що віщали по радіо і телебаченню, що нас Україна покинула і ми їй не потрібні. Єдине що було дуже прикро, що наші співвітчизники вважали зрадниками. На Українських блокпостах могли відібрати увесь товар який везли в Куп'янськ, у державних установах на гарячій лінії могли відповісти,що в Україні не має такого міста під назвою Куп'янськ. Від цього у людей починався відчай.
І дочекалися
8 вересня 2022 почався наступ ЗСУ.
Було в одночас і страшно і радісно.
Місяць ми ховалися у підвалах. І при першій можливості, вже після деокупації я з сином і деякими тваринами виїхали на територію України.
На сьогоднішній день я ВПО. Щодня я думаю про те коли можна буде повернутися додому, до своїх пацієнтів.
